Історія Міжнародного дня боротьби за права осіб з інвалідністю розпочалася 5 травня 1992 року. Тоді люди з інвалідністю з 17 європейських країн одночасно вийшли на акції, проголосивши перший Загальноєвропейський день боротьби за рівні права та проти дискримінації. Цій знаковій події передувало Десятиліття інвалідів ООН (1983–1992), протягом якого світова спільнота усвідомила, що доброчинності недостатньо — потрібні фундаментальні законодавчі зміни та визнання прав людини на глобальному рівні.
У минулому ставлення до осіб з інвалідністю здебільшого базувалося на «медичній моделі», де таку людину сприймали виключно як об’єкт лікування або опіки. Протягом десятиліть вони перебували в ізоляції, навчалися в закритих інтернатах та мали вкрай обмежений доступ до праці чи громадського життя. Суспільство тривалий час ігнорувало потреби цієї групи, створюючи фізичні та психологічні бар’єри, що фактично позбавляло мільйони людей можливості бути повноцінними громадянами.
Головна проблематика сьогодні полягає не лише у фізичній архітектурній бар’єрності, а й у глибинних стереотипах та системній дискримінації. Люди з інвалідністю часто стикаються з труднощами при працевлаштуванні, отриманні якісної освіти та участі в політичному житті. Відсутність пандусів, звукових сигналів чи адаптованих вебсайтів — це лише видима частина проблеми. Набагато складніше подолати ментальні бар’єри, через які осіб з інвалідністю досі сприймають як «інших», ігноруючи їхній професійний та творчий потенціал.
Сьогодення демонструє поступовий перехід до «соціальної моделі», де інвалідність розглядається як результат взаємодії людини з середовищем, яке не забезпечує рівних можливостей. Ратифікація Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю стала потужним поштовхом для впровадження інклюзивної освіти та цифровізації послуг. Проте боротьба триває: метою залишається створення світу, де кожна людина, незалежно від стану здоров’я, зможе вільно реалізувати свої права, відчуваючи себе захищеною та затребуваною частиною суспільства.